24-та неділя по П’ятидесятниці
Ефесян 2:14-22; Луки 8:41-56
Дуже важливим є що людина думає, бо в думках зароджуються ідеї, плани всіх дій людських. Все добре зароджується в думках, але й усі злочини також зароджуються в думках.
Одначе, для нас важливим є, коли людина висловлює свої думки словом, бо ми через слово пізнаємо її ідеї, її плани й можемо підтримувати чи відкидати їх. Щоб показати, виявити роль Ісуса Христа на землі, його названо Словом, в розумінні — Словом Божим.
В першому рядку Євангелія від Івана сказано, що
“Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово.” (Івана 1,1).
Апостол Петро свідчить, що
“земля із води та водою складена словом Божим” (2 Петра 3,5).
Та й сама розповідь про творіння світу, як подано в першому розділі книги Буття, свідчить, що Бог творив світ і все в ньому своїм Словом. Не будемо тут ширше з'ясовувати про важливість слова Божого, як і слова людського, яке є також даром від Бога, але ми завжди повинні бути свідомі, що словом людським — доброю вісткою можна привернути людині здоров'я, вселити надію, а можна словом людину тяжко поранити і навіть вбити. Отже, ми маємо завжди з розсудком користуватися тим даром Божим.
Та нині хочу звернути вашу увагу на дотик — відвічний й імпульсивний вияв наших почуттів.
Наприклад:
а) Ви підходите до людини, яка в горі, в смутку й словами висловлюєте їй співчуття. Обернувшись, - відходите;
б) Ви підходите до людини з тих самих причин тяжкого горя й, сказавши декілька слів, обіймаєте, погладите їй руку, плечі чи поцілуєте….
Людина відчуватиме теплоту дотику ближнього, їй передається теплота наших почуттів, наші щирі побажання до неї.
Хто відвідував хворих, той знає, що поза найкращими словами (а вони часом тяжко приходять у час скорботи), дотик до руки, голови чи плечей — найкраще виявляє нашу приязнь. Матері знають, що то найкращий спосіб передати свою любов і увагу до дитини, коли ми її погладимо чи поцілуємо. Дитина-немовля може ще не розуміти нашої мови, але вона легко розуміє дотик люблячих рук і уст.
Нещодавно довелося читати про виступ одного з лікарів проти госпітальної стерилізованої чистоти й відокремлення новонароджених дітей від матерів. Новонароджені діти перебувають в стерилізованій чистоті, але дитина потребує не тільки тієї чистоти, але й материнського дотику, потребує відчувати материнські руки й груди, як також материнські уста від хвилі народження.
Нині в євангельській розповіді подано, що жінка дотиком до одягу Ісуса Христа зрушила благодать Божу на себе, яка її вилікувала від кровотечі, якою вона страждала протягом 18-ти років.
“Дочко, твоя віра спасла тебе!” — сказав їй Ісус. (Mарка 5:34)
Сотні чи може й тисячі людей могли доторкатися до Ісуса, але от благодать Божа зійшла тоді тільки на ту жінку, яка доторкнулась з великою вірою в Ісусову божественність. Ісус Христос відчув той дотик віри так, як ми відчуваємо щирість співчуття чи поздоровлення.
Але ми маємо також розуміти, що та жінка вистраждала свою віру. Вона випробувала всі людські можливості, вона, як свідчить євангеліст Марко,
“чимало натерпілася від багатьох лікарів, витратила все добро своє, та ніякої помочі з того не мала, а прийшла ще до гіршого” (Мк. 5,26).
Отже, коли вона почула за Ісуса, який зціляв всілякі тяжкі немочі, то вона покладала на Нього всю надію. Вона не думала, що ось може, але, як свідчить той же євангеліст:
“говорила про себе: ‘Коли хоч доторкнусь до одежі Його, то одужаю’” (Мк. 5,28).
Віра вистраждана буває найбільш дорогоцінна, так виявилося й у випадку цієї кровоточивої жінки. Взагалі ж треба сказати, що та жінка йшла на певний ризик, ідучи в натовп народу: згідно юдейських законів, вона, страждаючи на кровотечу, вважалася нечистою не тільки тілесно, але й духовно. Їй заборонялося йти між люди, вступати в храм, бувати на громадських Богослужіннях.
Але віра тієї жінки перемогла всі заборони й, як ми чули вже, віра її спасла не тільки тілесно, але й духовно.
Часом доводиться чути питання:
Як може Ісус відрізнити нашу молитву, коли тисячі людей можуть молитися одночасно?
Якби Ісус був тільки людиною, то, безумовно, Він не міг би відрізнити й відчути поодинокі прохання. Та ж Христос не тільки людина, а найперше для нас — Господь Бог.
Через те, що Він Господь, через те Він і міг відрізнити серед багатьох інших доторкнень до Нього дотик глибокої віри. Тим більше, Він відчуває вияв віри тепер, коли давно відірвався від землі Палестини й є, як Бог, всюди-доступний і всюди-присутній для всіх народів світу, для всіх людей, які увірували в Нього.
Отже, коли прагнемо отримати милість від Бога, від Христа, щоб Він вилікував немочі наші, звертаймося зі щирою молитвою до нашого Господа. Він нам заповів:
“Просіть - і буде вам дано, шукайте - і знайдете, стукайте - і відчинять вам, бо кожен, хто просить - одержує...” (Матвія 7,7).
Це не значить, звичайно, що нам буде дано так, як ми нині просимо й хочемо, бо ми бачимо тільки сьогоднішні потреби, а Господь опікується нами для вічності. Наші бажання можуть змінитися, але віра наша має бути постійною, тоді Господь нам подасть все те, що корисне й необхідне для нашого життя й спасіння. Пам'ятаймо також настанову Христову:
“А як молитеся, не проказуйте зайвого, як ті погани, бо думають, ніби вони будуть вислухані за своє велемовство. Отож, не вподобляйтеся їм, бо знає Отець ваш чого потребуєте, ще раніше за ваше прохання.” (Мв. 6:7-8).
Отець Небесний знає наші потреби, але Він чекає нашого звернення, як батько чи мати чекають звернення своїх дітей.
Амінь.
о. Протоієрей Тарас Славченко
В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…
