Бути наріжним каменем...
13-та неділя
1 Коринтян 16:13-24; Матвія 21:32-42
Євангельська розповідь про орендарів-виноградарів. Христос подав притчею, життєвим прикладом розуміння взаємовідносин між Богом і людьми, який був зрозумілий для Його слухачів. Нам же ясно, що коли хто
“Насадив виноградника він, обгородив його муром, видовбав у ньому чавило, башту поставив, - і віддав його винарям, та й пішов” (Матвія 21,33),
то той чоловік є господарем, власником того виноградника, й він мав право на отримання належності від тих, кому він винайняв свою посілість.
Та Христос не ставив собі за завдання з'ясовувати економічні відносини між людьми й сповнення ними своїх обов’язків. Господь звертав увагу слухачів на те, що Бог сотворив світ, дав людям, юдеям все належне для життя. Він обгородив той нарід Законом своїх заповідей і настанов, згідно яких той нарід мав жити, щоб ісповідувати, визнавати єдиного Бога.
Але той нарід, особливо його провідники, перетворив Закон Божий на ритуальне, обрядове виконання, але головного в їхньому ісповіданні віри не було — не було виявлення любові до ближнього.
Сам Бог — це виявлення найбільшої любові: “Бог є любов” (Івана 4,8). Коли ісповідувати Бога як виявлення любові, тоді буде виявлення плодів віри. Тих плодів віри формальне юдейство якраз не виявляло.
Бог посилав своїх пророків з того ж народу, які терпеливо нагадували провідникам, правителям про потребу виявлення плодів правдивої віри, але ті провідники сприймали такі нагадування тільки як особисті докори й нещадно “одного побили, а другого замордували, а того вкаменували” (Мт. 21,35).
Син Божий, Господь Ісус Христос, прийшовши на землю, докорив тим провідникам юдейським, книжникам та фарисеям, яких називав лицемірами, які ставлять пам’ятники, надгробники пророкам, яких повбивали їхні батьки та говорите:
“Якби ми жили за днів наших батьків, то ми не були б спільниками їхніми в крові пророків. Тим самим на себе свідкуєте, що сини ви убивців пророків” (Мт. 23:29-31).
Та ті, які заповзялися боротися проти волі Божої, “не посоромилися” докорів Сина Божого — вони його схопили й домоглися його розп’яття на хресті, щоб остаточно принизити й зневажити Ісуса Христа в цім світі. Отже, коли Господь говорив у притчі про сина господаря виноградника, і сказав:
“схопивши його, вони вивели за виноградник його, та й убили,” (Мт. 21,39),
то Він висловлював пророцтво за себе, яке незабаром, як ми знаємо, і сповнилося.
Яка ж буде далі воля Божа щодо тих провідників юдейського народу, які панували над народом під покриттям ревнителів Закону Божого, а в дійсності були, за визначенням Христовим, дітьми диявола:
“Ваш батько - диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете.”? (Івана 8:44).
Самі слухачі проповіді Христової визначили те:
“Злочинців погубить жорстоко, виноградинка ж віддасть іншим винарям, що будуть плоди віддавати йому своєчасно.” (Мт. 21,41).
Так і сталося: хоч перших апостолів набрано з юдеїв, але Церкву Нового Заповіту не доручено було юдейському народові. Церкву Нового Заповіту, зберігання й сповнення правди Божої доручено багатьом іншим народам — тим народам, яких обминалося в Старому Заповіті. Самих же юдеїв у 70 році силою поган-римлян було вигнано з їхнього краю, а долю спасіння людського роду передано людям, які прийняли Ісуса Христа за свого Спасителя.
Ісус навів своїм слухачам старозавітне пророцтво:
“Камінь, що його будівничі відкинули, — той наріжним став каменем; від Господа сталося це, і дивне воно в очах наших.” (Мт. 21,42; Псалом 118,22).
Отже, на те було передбачення Боже. Наш нарід — це один із тих народів, якого в Старому Заповіті не враховували, відкидали, але який в Новім Заповіті став одним із основних “наріжним став каменем”. Київська Русь, стародавня наша столиця Київ - стали осередком віри Христової, звідки вона поширювалася на північ, схід і захід, та привертала народи до богоспасаємої віри.
Але не зробімо помилки — не пишаймося нашим покликанням до Христа. Не забуваймо, що, як Бог вимагав, сподівався плодів віри від ісповідників Старого Заповіту, то тим більше Він може сподіватися тих плодів від ісповідників Нового Заповіту. Тим більше, ми пізнали повноту Божества в Пресвятій Тройці, ми просвічені світлом Христовим і нам доступні засоби згідно євангельської науки Христової.
Перевірюймо себе чи ми зростаємо в Христі, чи є в нас плоди віри:
Чи ми більше й частіше прощаємо винуватцям нашим?
Чи жертвуємо на добре діло для допомоги ближнім нашим?
Чи ми вкладаємо нашу частку для розвитку Церкви Христової?
Чи ми є учасниками Богослужінь і Таїнств Христових?
Ставмо такі й подібні питання перед нашою совістю — вони допоможуть нам пізнавати наше духовне зростання й відчувати плоди нашої віри.
Амінь.
о. Протоієрей Тарас Славченко
В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…
