20-та неділя після П’ятидесятниці
Галатів 1:11-19 ; Луки 7:11-16
В нинішній євангельській розповіді згадано про великого значення подію, яка сталася біля малого міста в Галілеї. Історики-дослідники твердять, що Наїн ніколи не був великим містом, а в теперішні часи — то купка глиняних хат. Мовознавці кажуть, що “Наїн” означає “прекрасний”, ніби там найкращий краєвид у Палестині.
Крім біблійних мап, на жодній географічній мапі Наїн не позначують. У Святім Письмі те місто згадано тільки один раз, в Євангелії від Луки (Луки 7,11). Апостол Лука розповідає, що Ісус, прямуючи до міста Наїну, перед входом до брами міста, зустрів похоронну процесію.
Євангеліст Лука свідчить, що з Ісусом “ішли учні Його та багато народу”, а назустріч у похоронній процесії йшов “великий натовп із міста”. Отже, фактично зустрілися два натовпи.
В однім натовпі центром уваги була домовина з покійником, а в другім — Божественний Учитель Ісус Христос. Символ смерті й символ життя, бо ж Христос проповідував, що Він є “Воскресіння й життя” (Івана 11,25). Життя й смерть зустрілися віч-на-віч, і життя перемогло, Христос переміг смерть. Завдяки тій події маленьке непомітне містечко стало для всіх ісповідників Христа історичним місцем на земній кулі — в ньому чи біля нього вперше в історії людства звершено воскресіння з мертвих.
І таким історичним місцем і залишається маленький Наїн у північній Галілеї й донині. Прочани, які відвідують Палестину, прагнуть побачити те місце, де Ісус Христос, з милосердя до вдови, повернув до життя її сина-одинака.
Але воскресивши померлого, Христос тим безперечно ствердив, що Син Божий володіє силою Божою, творить діла Отця Небесного.
“Бо як мертвих Отець воскрешає й оживлює, так і Син, кого хоче, оживлює” (Ів. 5, 21).
Отже, воскресіння в Наїні — це засвідчення божественности Ісуса Христа, ствердження ділом, що було висловлено словесно.
Коли юдейські книжники й фарисеї не вірили й заперечували, що Ісус з Назарету є Син Божий, то Він звернувся до них з такими словами докори:
“...закидаєте ви: Зневажаєш Ти Бога, через те, що сказав Я: Я — Син Божий? Коли Я не чиню діл Свого Отця, то не вірте Мені. А коли Я чиню, то хоч ви Мені віри й не ймете, повірте ділам, щоб пізнали й повірили ви, що Отець у Мені, а Я — в Отці.” (Ів. 10:36-38).
І воскресіння померлого в Наїні, і всі чуда оздоровлення тяжко хворих словом Ісуса Христа (прокажених, сліпих, спаралізованих, кровоточивих і т.п.) - це й були ті діла, які незаперечно стверджували, що Ісус Христос іменно Син Божий, що Він одноістотний з Богом-Отцем, що в його людському тілі перебуває сила Божа, духом у Ньому перебуває Отець, - як про те Він ствердив словесно (Ів.10:38;14:11).
Ту істину ми постійно визнаємо в нашій Православній вірі. Книжники, фарисеї, які не визнавали ту істину, — духовно загинули. І загинуть усі ті, які не хочуть визнати ту очевидну істину.
Хочу нині звернути вашу увагу також на зачитаний уривок із Послання ап. Павла до Галатів. Апостол Павло проповідував Євангелію — науку Христову в Галатії — римській провінції в Малій Азії (тепер територія Туреччини). Він, так би мовити, породив галатян у Христі.
Але ворог людства, диявол, через опанованих ним людей прийшов після Павла й посіяв “кукіль” (див. притчу про кукіль — Матвія 13:24-30). Аргументом було не просто заперечення Христової науки, але що Павло — не справжній апостол, тому й Євангелія, яку він проповідував, - несправжня, і тому її треба відкинути. Як бачимо, зроблено то було з підступною хитрістю, щоб спокусити довірливих.
Апостол Павло, не маючи змоги особисто прибути й роз'яснити галатянам (бо в той час перебував він у Македонії, в Греції), пише до галатян листа-послання й докоряє тим нестійким християнам, що хиляться туди, “куди вітер віє”.
“Дивуюся я, що ви так скоро відхиляєтесь від того, хто покликав вас Христовою благодаттю, на іншу євангелію (отже - на інше вчення), що не інша вона, але деякі є, що вас непокоять, і хочуть перевернути Христову Євангелію” (Галатів 1:6-7).
Щоб ми вірно розуміли тодішню ситуацію: в час євангельської проповіді Павлом ще не було окремої книги-Євангелії написано. Її навчали апостоли усним переказом.
І апостол Павло попереджує нестійких галатян-християн, що якби навіть зійшов
“Ангол із неба зачав благовістити вам не те, що ми вам благовістили, - нехай буде проклятий!” (Гал.1,8).
Деяких галатян спокутувало те, що нові проповідники, гудячи Павла, догоджали їхнім прихотям, а Павло певно не похваляв їхні поганські прихоті, звичаї. Апостол Павло прямо каже, що він має догоджати Богові в проповіді, а не людям:
“Бо коли б догоджав я ще людям, я не був би рабом Христовим” (Гал.1,10).
Апостол Павло пише галатянам відверто, що він спочатку заснування Церкви Христової був дійсно той, “що Божу Церкву жорстоко я переслідував та руйнував її”, але коли Господь його покликав, коли він пізнав, що Ісус Христос, що в той час був уже в небі, є справді Господь, Син Божий, то він пішов звіщати Євангелію “Його між поганами” (Гал.1:13,16).
Правда Божа незалежна від особи чи особистих заслуг проповідника. Людина може бути недосконалою: вона могла робити помилки в минулому, але коли той же проповідник Євангелії навчає істину, навчає про правдиву віру Христову, то її треба триматися й ісповідувати. То однаково вірно було за часів ап. Павла на землі, так само й тепер.
Коли я проповідував на Місійній радіопрограмі нашої Церкви, то отримав від одного слухача листа: він мене похваляв, що проповідую добре, але одночасно казав, що православні сякі-такі: вони ідолопоклонники, п’яниці й т.п. Що Володимир В. прийняв від греків віру не таку, як треба, а от він, “духовний християнин”, Святе Письмо вивчає й знає. То зразок лицемірства сучасних книжників, своєрідне сіяння того ж кукілю, щоб спокусити на захитання нашої віри, подібно, як було у випадку галатян.
Правда нашої віри свідчить не тільки зі слів проповідника нашої віри Христової, а й з ісповідання нашої віри в житті. Проповідники окремі, окремі провідники церковні можуть бути недосконалі, але правда нашої віри, як і за часу Володимира Великого, “права й чиста”.
Також треба пам'ятати, що хоч нарід наш масово прийняв віру Христову від греків за правління Володимира, князя Київського, хоч у тому є й особиста заслуга Володимира, але ми свідомі, що та ж віра від греків проникала в Київську Русь віками.
Між ап. Андрієм Первозванним і Володимиром В. ми не можемо назвати жодного імені проповідника Євангелії на наших землях, але незаперечно, що такі люди були й через них Господь підготував наш нарід до прийняття спасаючої віри Христової.
Окремі епізодичні свідчення про вияв християнства, коли “Русь хрещена” присягала в церкві св. Ілії в Києві в 944 році, а ще є згадка, що попередньо, в 860 році, князь Аскольд прийняв віру Христову, а майже через століття пізніше — в 955 році — прийняла хрещення княгиня Ольга, — все те — тільки коротенькі ілюстрації на довгий історичний відрізок часу, але то незаперечні свідчення, що віра Христова проповідувалася на території Київської Русі протягом віків, задовго перед прийняттям її князем Володимиром.
Благовісники віри Христової на землях Київської Русі могли бути люди недосконалі, але через них діяв Господь, як він діяв у свій час через апостола Павла. Богові вгодно було, щоб оживити нарід наш до життя в Ісусі Христі, й Він його оживив через проповідь Євангелії немічними незнаними людьми, та, як засвідчено через ап. Павла:
“...сила Моя здійснюється в немочі.” (2 Коринтян 12, 9).
Амінь.
о. Протоієрей Тарас Славченко
В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…
