Роль мирян у нашій Церкві
Переклад з UOCC website. Автор Fr. Gene Maximiuk.Маю честь представити на ваш розгляд думки на тему “Роль мирян у нашій Церкві”. Це серйозна тема, про яку ви чуєте щонеділі, на кожній церковній зустрічі, зборах спільноти, а також у дискусійних групах, які проводять духовенство, парафіяльні лідери та один з одним у ваших домівках чи в місцевих кав'ярнях.
Я хотів би підійти до цієї теми з двох сторін: одина більш “духовна” за своєю природою і одина більш “пасторальна” за своєю природою.
Визначення поняття «миряни»
Насамперед, нам потрібно визначити слово “миряни”. Це слово походить від грецького слова “LAOS”, що означає “члени Божого народу”, ті, хто вірить в Ісуса Христа як свого Господа і Спасителя. Миряни мають святе й священне покликання. В управлінні світськими справами православної парафії чоловіки й жінки-миряни мають і здійснюють важливі права й обов’язки. Їх обирають до виконавчої ради громади; вони організовують і проводять релігійні, освітні та благодійні проєкти, а також дбають про фінансове благополуччя парафії. Цю світську роль ми, зазвичай, добре розуміємо. Але ми забули про священну роль мирян. Коли ми перестали бути справжніми християнами, ми забули, що є народом священиків, царів і пророків. І це потрібно повернути.
Щоб визначити роль мирян у нашій Церкві, ми повинні звернутися до Христа і Його служіння. Христос мав три служіння:
Первосвященницьке служіння
Пророче служіння
Царське служіння
Спільною рисою всіх трьох служінь є те, що в Старому Завіті покликання до кожного з них супроводжувалося помазанням єлеєм, і ті, хто достойно проходив ці служіння, зміцнювалися силою Святого Духа.
Ми всі — священики
Це “помазання” має велике значення для нас. Одразу після хрещення православна дитина отримує миропомазання — дар Святого Духа — і таким чином стає мирянином, повноправним членом Божого народу. Кожен із нас стає пророком, царем і має участь у царственному священстві Христа: усі християни, бо вони були помазані (миропомазані). Одним Духом ми охрещені в одне тіло, і ми є Тіло Христове (тобто Церква), і кожен з нас — його член.
Ми вже бачили, що Христос є наш Первосвященник, тобто Посередник між Богом і людьми; що Він — речник Бога і наш заступник перед Богом; і що ця чудова роль називається священством. Ми також побачили, що Він робить усе Своє Тіло — всю Церкву і кожного її члена — учасниками цього священства. Але для цього члени Церкви повинні спочатку зодягнутися в Його святість. Його священнича функція має бути передана їм; вони повинні стати священиками, спадкоємцями Його Царства і майбутніми царями. Святий Іоан Богослов каже в Об’явленні 1:6; 5:10:
“Він зробив нас царством, священиками Богові Своєму”.
Церква — ти і я — є народом священиків; миропомазання перетворює кожного християнина на священика. Це те, що ми тепер називаємо “царственне священство мирян”, через яке християни стають спільнотою священиків і царів.
Ми маємо знову відкрити для себе цю істину: зібрання християн несе постійну відповідальність бути земними представниками царської, пророчої та священичої гідності Христа. Внаслідок нашого хрещення й миропомазання кожен християнин продовжує спасительну місію Христа в тій чи іншій формі. Як пише святий Іоан Золотоуст:
“Таким чином ти стаєш царем, священиком і пророком у купелі (хрещенні): царем — коли долаєш злі вчинки та нищиш гріх; священиком — коли приносиш себе в жертву Богові, жертвуєш тілом і вмираєш для себе; пророком — коли прозріваєш майбутнє, наповнюєшся ревністю та печаттю Духа”.
Ми — вершина Божого творіння, створені за Його образом і подобою, і нам дана влада над землею, як читаємо в першому розділі книги Буття. Ми — слуги Божі, які беруть участь у таїнственному житті Церкви, і покликані звіщати Добру Новину, яка нам була відкрита. Через нашу участь у Божественній Євхаристії, через любов, яка має панувати між нами, через доброту до ворогів, через непохитність у відмові від егоїстичних компромісів, у які нас намагаються втягнути безбожники цього світу, і через наше свідчення віри перед усіма, — ми дійсно є священницькою і царственою спільнотою.
Одне Тіло, багато членів
Як уже зазначалося, через Таїнство Миропомазання кожен із нас приймає Святого Духа — Дар, який робить нас членами цього святого народу. Цей Дар є джерелом усіх інших дарів Духа і водночас покладає на кожного з нас конкретну відповідальність. Тому роль єпископа, священника і диякона є лише функціональним розрізненням (функціональним священством) основного Дару Святого Духа, адже ми всі рівною мірою приймаємо благодать і енергії Божі. Ми всі отримуємо один і той самий Дар Святого Духа (Миропомазання), однак маємо різні служіння й завдання у житті Церкви.
Петро Могила говорив про два священства: одне — духовне, інше — сакраментальне. Ми всі належимо до духовного священства, тоді як сакраментальне священство обирається з-поміж духовного як головний служитель у справі Церкви. Це — функціональна роль.
Як у відомій аналогії святого апостола Павла в 1 Кор. 12, різні частини тіла порівнюються з різними дарами Духа. Ми всі отримуємо різні дари й таланти, які разом мають служити для збудування Тіла Христового — Церкви. Як різні частини тіла мають свої функції, так і ми маємо своє призначення в житті Церкви. Кожен член має свою місію й завдання, які допомагають функціонуванню всього організму. Таким чином, ми всі єднаємося один з одним. Як Церква є ЄДИНА, так і ми єдині, розділяючи один досвід і єдину реальність нашого стану перед Богом.
Важливо усвідомити, що кожен із нас має особливі дари, дані Святим Духом. Для єпископа, священника й диякона — дар Священства через Хіротонію — це їхній особливий дар Святого Духа. Їхнє служіння є їхнім “покликанням” у Церкві. Так ми складаємо одну з багатьох важливих частин єдиного Тіла Христового.
Один із ключових чинників правдивого християнського життя — це воля. Кожен із нас створений з вільною волею, щоб вирішити, як саме жити. Ми можемо скільки завгодно створювати програми доброчинності, але кінцевий результат залежить від постійного й добровільного рішення кожного члена Церкви Христової жити саме так. Без цього щоденного утвердження волі жодні програми в Церкві не принесуть тривалих плодів.
Підсумовуючи: завдяки нашому Хрещенню й Миропомазання ми всі є царі, священики і пророки. Настав час бути царями, священиками і пророками. Ми маємо бути представниками Христа в цьому світі, продовжуючи Його спасенну місію. Ми повинні стати Його руками й ногами.
Простягнути руку допомоги
На пастирському рівні роль мирян у нашій Церкві полягає в тому, щоб звертати увагу одне на одного та служити потребам ближніх. Один вірш Енні Джонсон Флінт допоміг мені усвідомити, що означає бути служителем Христа у Церкві:
“У Христа немає інших рук, окрім наших, щоб звершувати Його справу сьогодні;
У Нього немає інших ніг, окрім наших, щоб вести людей Його дорогою;
У Нього немає іншого язика, окрім нашого, щоб розповісти людям, як Він помер.
У Нього немає іншої допомоги, окрім нашої, щоб привести їх до Нього.”
Ці слова показують, що роль мирян у Церкві — бути представниками Христа. Ми покликані служити одне одному та любити ближнього, як самих себе.
Мене надихають також і наступні слова:
“Поруч із тобою є хтось, хто заблукав,
Бореться, розгублений, самотній;
Хтось, хто втомлений і знесилений,
Хто потребує, щоб йому було явлене
Господнє милосердя…
Простягни руку допомоги.”
Ось що ми покликані робити в нашій Церкві: простягати руку допомоги. Та найсумніше те, що руки багатьох християн сьогодні — зів’ялі. Але й зів’ялі руки, коли їх приносять до Христа, зцілюються. Коли Ісус побачив чоловіка із зсохлою рукою, Він сказав: “Простягни свою руку.” І та рука стала здоровою.
Чи не можемо й ми простягнути руку одне одному? Чи не можемо, як Христос, простягнути руку ближньому без осуду? Я вірю, що можемо. Я знаю, що можемо. І Христос заповідав нам це — а отже, ми повинні, якщо справді прагнемо досягти Царства Божого.
Кожен — пастир
У Євангелії від Матфея 25:31–46 ми дізнаємося, у чому полягає наше пастирське покликання в Церкві. Ми покликані нагодувати голодного, напоїти спраглого, прийняти чужинця, одягнути нагого, відвідати хворого і навідати ув’язненого. Христос закликає нас чинити це одне для одного, незалежно від того, ким ми є. Коли ми служимо ближньому в такий спосіб — ми служимо Богові.
Як казав блаженної пам’яті митрополит Іларіон:
“Служити Богові — це служити народові.”
Я щиро переконаний, що роль мирян у Церкві полягає в тому, щоби разом із духовенством творити відкриті, люблячі й турботливі спільноти. Як здорова родина піклується про кожного свого члена, так і ми, як парафія, маємо чинити те саме. Бути залученими до життя одне одного й допомагати кожному відчути Божу любов — це, без перебільшення, найважливіша місія мирян у Церкві.
Парафія — це насамперед родина, а не просто організація.
І як нещодавно сказав мені один із парафіян:
“Нічого не зміниться, доки ми не почнемо жити поза стінами храму так само, як ми сповідуємо всередині храму.”
Спробуй летіти клином
На завершення я хотів би проілюструвати роль мирян у Церкві, звернувшись до природи. Коли ми розмірковуємо про місце мирян у Церкві, ми можемо багато чого навчитися… у гусей.
Восени, коли ви побачите в небі гусей, які летять на південь у формі літери “V”, згадайте, що наука вже давно з’ясувала, чому вони летять саме так. Коли кожен птах махає крилами, він створює підйомну силу для того, що летить позаду. Завдяки польоту клином “V”, вся зграя збільшує свою дальність польоту щонайменше на 71% порівняно з тим, якби кожен птах летів сам.
Люди, які мають спільний напрямок і відчуття спільноти, можуть досягти мети швидше й легше, тому що підтримують один одного. Ми всі в Церкві рухаємося в одному напрямку — до спасіння. Наша роль полягає в тому, щоб працювати разом, будувати спільноту, допомагати одне одному зростати у Христі й досягати свого покликання. У Церкві немає місця особистим амбіціям — є тільки одна мета: воля Христова.
Коли гуска випадає із клину, вона одразу відчуває спротив і труднощі польоту наодинці — і швидко повертається у клин, щоб знову скористатися підйомною силою попереднього птаха. Якщо ми матимемо стільки ж розуму, скільки гуска, то будемо триматися разом з тими, хто летить у тому ж напрямку, що й ми. Коли ми відпадаємо, ми відчуваємо, як важко самотужки йти до спасіння, ми можемо втратити надію. Ми маємо усвідомити: єдина надія — у Житті Церкви, у приналежності до спільноти, яка дбає про кожного свого члена.
Коли гуска, що летить попереду, втомлюється, вона повертається назад, а інша займає її місце. Це мудро — чергуватися у виконанні важкої праці, як серед людей, так і серед гусей, що летять на південь. Ми всі відповідальні за життя Церкви й не маємо боятися брати активну участь і лідерську роль там, де можемо. Парафія не зростатиме, якщо вся праця лежить на плечах кількох. Ми всі покликані бути активними.
Гуси гелготять позаду, щоб підбадьорити тих, хто попереду, не знижувати швидкість. Які сигнали ми посилаємо, коли “гудемо” ззаду? Ми підбадьорюємо, підтримуємо, дбаємо, допомагаємо? Чи, навпаки — пліткуємо, критикуємо, принижуємо одне одного? Ми будуємо одне одного, чи руйнуємо?
І нарешті — і це надзвичайно важливо: коли гуска поранена або захворіла, і випадає із клину, дві інші залишають клин і спускаються разом із нею, щоби підтримати й захистити її. Вони залишаються з нею, поки вона не зможе знову летіти або поки не помре. І лише тоді вони вирушають далі — самі або приєднуються до іншого клину. Якщо ми матимемо стільки ж мудрості, як гуска, ми будемо стояти один за одного саме так. Це і є сутність служіння ближньому: підтримувати, допомагати, простягати руку допомоги.
Якщо коротко підсумувати роль мирян у нашій Церкві, то все сказане можна звести до слів Христа з Євангелія від Марка 12:30–31:
“І полюби Господа, Бога твого, всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою, і всією своєю силою: це перша заповідь. А друга подібна до неї: Люби ближнього свого, як самого себе. Іншої заповіді більшої за ці немає.”
