Хто кому має служити?
5-та неділя Великого Посту
Євреїв 9:11-14; Марка 10:32-45
Господь Ісус Христос, ідучи зі своїми учнями до Єрусалиму, говорив їм, що Він
“буде виданий первосвященикам і книжникам, і засудять його на смерть…, і насміхатися будуть із Нього, і будуть плювати на Нього, і будуть бичувати Його, і вб’ють, але третього дня Він воскресне.” (Марка 10: 32-34).
Отже, Ісус свідомо йшов на свої страждання, зневагу й розп'яття. Як Бог, Він був свідомий про всі надходячі події, але, як людині, - Йому було тяжко й жахливо йти свідомо на муки. Одначе, учні Його здається не звертали уваги на ті висловлені Ісусом пророчі, передбачення.
Учні увірували в Ісуса, як Месію (Христа), як Сина Божого, який, по їхньому переконанню має бути царем Ізраїля й через те має перемогти всіх ворогів своїх. Передбачення ж Христове, що в Єрусалимі Він буде виданий на зневагу й смерть, — учні Христові, якщо й чули, то не приймали, або приймали ті вислови, як якісь образні вислови. Вони були у надзвичайному піднесенні й розуміли, що Ісус іде на царство... Ацарство — тож, як звичайно, розумілося царство людське, в даному випадку — царство Ізраїля. Через те брати Заведеєві, Яків та Іван, і звертаються до Ісуса з таким дивним проханням:
“Дай нам, щоб у славі Твоїй ми сиділи праворуч від Тебе один, і ліворуч один” (Мк. 10,37).
Вони уявляли, що Ісус, як земний цар, засяде на свій трон, буде царювати, як царювали Давид чи Соломон, а вони, два брати, будуть Його найближчими помічниками, найбільш довіреними особами.
З того висловленого прохання Якова й Івана видно, що вони не були досконалі, що мали тоді грішне бажання про вивищення серед своїх собратів-апостолів, як також не розуміли, що Царство Христове – це "Царство не із світу цього" (Івана 18,36).
Прагнення про вивищення серед ближніх — це людська слабість славолюбства, що веде до гордості.
Але Іван і Яків таки не знали, чого просять, бо просили собі місць по боках Ісусових. Вони, та, мабуть, й інші учні, уявляли собі звичайний царський трон, на якому засяде їхній Божественний Учитель. Очевидно, коли б вони зрозуміли тоді, що царський трон Ісуса – це хрест розп’яття, то ніхто б не просився бути по боках Його.
Бачучи хибне розуміння Його Царства й гріховні прагнення славолюбства, вивищення в середовищі Його учнів, Господь Ісус Христос подав своїм учням визначення достоїнства в Новому Заповіті, в Його Церкві, та їхні обов’язки, як майбутніх апостолів, у відношенні до своїх ближніх, до своєї пастви.
“Ви знаєте, що ті, що вважають себе за князів у народів, панують над ними, а їхні вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто з вас великим бути хоче, - нехай буде він вам за слугу. А хто з вас бути першим бажає, - нехай буде всім за раба.” (Мк. 10:42-44).
У ті часи майже всі правителі, а то були переважно імператори, царі чи королі, вважали, що вони покликані панувати над людьми, над народами, що всі підвладні мають їм прислуговувати й догоджати. Христос же подає зворотне розуміння ролі провідників у Церкві Христовій і взагалі подав нове визначення про ролю правителів.
І керівники Церкви Христової, як правителі, володарі, які приймають Євангелію, мають вважати себе слугами для добра підвладного народу.
Християнство було прийнято у багатьох країнах давно, але правителі, "князі людські», часто тільки формально, обрядово приймали християнство. Як і в поганстві, візантійські імператори, російські царі, французькі чи англійські королі, чи правителі інших держав, уважали себеза людей вищого походження, "голубої крови", яким усі підвладні мусять бути слугами.
Коли гетьман Богдан Хмельницький домовлявся про союз із Москвою, то українські представники вимагали, щоб цар присягнув "на хрест", що він буде дотримуватися умови, але їм російські царські посли сказали, що цар не присягає своїм підданим, - це тільки йому присягають. Тим стверджувалося, що в системі царського правління цар не був зобов’язаний служити народові: люди, нарід — то власність його.
Отже, такі й подібні правителі по суті не були християнськими правителями, вони не поступали згідно заповіту Христового, а діяли як самодержці-погани, як ті, що не приймали Христової Євангелії. Тому й не дивно, що всі ті правителі згодом викликали гнів і ненависть народу чи народів і їхні правлячі двори позникали.
Залишилися правителями ті королі, які приймають, що вони є слугами народу й виконують волю народу в керівництві державою, країною. Тому-то й існують у наші часи королі англійські, шведські, голландські, де не тільки самі правителі, але й їхні уряди, міністри вважаються слугами народу. Залежність урядів від виборців, право виборців уважати міністрів як слуг народу, право їх критикувати, - це все в суті своїй згідно Христового визначення, що хто "великим бути хоче, - нехай буде він вам за слугу."
Часом прикро буває, як у демократичних державах прем’єрів, міністрів зневажають, принижують, часом виглядає те недобрим., часом ті люди не заслуговують на зневагу, але право критики кожним виборцем, кожним політичним супротивником, - не дає змоги керівникам і правителям зазнаватися й не дає їм змоги утворювати диктаторські деспотичні правління.
Але кожний християнин має бути свідомим, що не тільки правителі, але й усі послідовники Христа мають наслідувати свого Господа й намагатися прислужитися на добро ближніх, а не тільки сподіватися, що хтось їм має бути слугою.
Христос, для прикладу, умив ноги своїм учням (Ів. 13,5), щоб Його всі послідовники не спокушалися на гордість, бо в приреченні себе на службу своїм ближнім є вищим ідеалом у виконанні волі Божої.
Треба також пам’ятати, що Христос дав себе розп’яти на хресті з любові до роду людського, щоб усі, хто увірує в Нього, могли спастися (Ів. 12:46-47). Коли й ми всі намагатимемося послужити один одному, а не допекти один одному, то тоді й не буде між нами ворожнечі, а мир і радість у Господі. Тоді, як писав наш великий Тарас Шевченко:
“Врага не буде, супостата,
А буде син, І буде мати,
І будуть люди на землі.”
(І Архімед і Галілей…)
Амінь.
о. Протоієрей Тарас Славченко
В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…
