Недов'ір’я Хоми спричинило найбільший доказ Воскресіння Христового
Хомина неділя
Дії 5:12-20; Івана 20:19-31
Коли Ісус Христос, після жахливих страждань на хресті, помер і був похований, то, по думці багатьох дослідників євангельських подій, Його учні, зі страху перед переслідуванням ненависниками Христа, вражені смертю свого Божественного Вчителя, розбіглися, десь поховалися.
Але, як це може не дивно здаватися декому, Христос, хоч тіло Його лежало поховане в гробі, і зібрав знову своїх учнів докупи. Це щось подібне: несподівано помре батько чи мати, то хоч тілесно вони бувають мертві, неприсутні, але спільна любов до батька-матері збирає їхніх дітей докупи. Вони починають спільно журитися, молитися, обговорювати, як все пристійно й в любові вчинити, щоб пам'ять про батька-матір була світлою.
Так було й з учнями Христовими. І то не наш здогад, бо, як засвідчено в Євангелії,
“Того ж дня — дня першого в тижні [отже, в неділю, — Т.С.], коли вечір настав, а двері, де учні зібралися, були замкнені, — бо боялися юдеїв, — з'явився Ісус… перед ними.”
Як виходить з дальшої розповіді євангельської, десять “з Дванадцятьох” найближчих учнів Христових, усі, крім Хоми, були разом, вкупі (там же, вірш 24).
Вони, як видно зі свідчення євангеліста Івана, ще "боялись юдеїв" (Івана 20,19), боялися переслідування з боку своїх братів-юдеїв, але все ж ті учні Христові зібралися, щоб бути разом, щоб разом журитися й молитися, радитися. Протягом поверх трьох років усе їхнє життя, увесь напрям їхньої діяльности, усі їхні найвищі прагнення були зосереджені й зв'язані з їхнім Божественним Учителем.
Їхня спільна любов до Христа об'єднала їх духовно в одну спільноту духовну, в одну спільноту віри, в родинну близькість і приязнь. Хоч Ісус Христос умер і був похований, але Він також перебував у їхніх серцях, у їхніх душевних прагненнях. Тому то й кажемо, що померший Христос зібрав Своїх найближчих учнів докупи. Всі були присутні, за виключенням Хоми.
І от, коли вони, перебуваючи в скорботі по померлому Ісусі, молилися й радилися, без усякого попередження, з'явився перед ними воскреслий - живий Ісус Христос і сказав:
“Мир вам!” (Ів. 20,21)
Уявімо, яке остовпіння, замішання зробилося в умах і чуттях Його учнів: вони говорять, журяться про Ісуса померлого, як про покійника, а Він став живий перед ними й вітається:
“Мир вам!”
Учні Христові мали такі ж людські чуття, як і ми, тому й не дивно, як свідчить апостол Лука,
“вони налякалися та перестрашилися, і думали, що бачать духа” (Луки 24,37).
Ісус бачив і розумів ті почуття й переживання своїх учнів, тому промовив до них:
“Чого ви стривожилися? І пощо ті думки до сердець ваших входять? Погляньте на руки Мої та на ноги Мої, - це ж Я Сам! [тобто, - Той Самий, - Т.С.]. Доторкніться до Мене й дізнайтесь, — бо не має дух тіла й костей, а Я, як бачите, маю.” І промовивши це, показав Він їм руки та ноги.” (Лк. 24:38-40).
На руках були рани від розп'яття, від цвяхів, отже, учні Христові мали впевнитися, що то не дух, а дійсно тілесно живий з'явився їм Ісус Христос, справді воскреслий із гробу.
І навіть після такого явління Христового, учні Христові, очевидно, не вірили своїм очам і вухам, стояли, як онімілі, “як ще не йняли віри з радощів”, та дивувались, Він сказав їм:
“Чи не маєте тут чогось їсти?”
“Вони ж подали Йому кусник риби печеної та стільника медового. І, взявши, Він їв перед ними” (Лк. 24:41-43).
Отже, по суті, не тільки пізніше Хома не довіряв самим словам, а й недовірчиві в певній мірі були й інші учні Христові, як видно з розповіді євангельської.
Маймо на увазі також, що, як розповідають євангелісти Марко та Матвій, Марія Магдалина й жінки-мироносиці повідомляли учнів Христових, що вони бачили воскреслого Господа, але ті не вважали свідчення жінок переконливими. Учні Христові, очевидно, мали поширене мужеське упередження, яке є серед чоловіків і тепер, що жінки часто бувають перечулені й їм щось може таке здаватися, чого насправді не було.
(От так, для прикладу: у Нью-Йорку одна жінка розбудила серед ночі свого чоловіка й сказала, що вона бачила її батька, що сидів у кріслі й чула виразно, як той кликав її:
“Маріє!”
Чоловік махнув рукою, мовляв, жінкам усе приверзеться щось несусвітне, повернувся на другий бік і заснув.
Одначе, на другий день вони отримали телеграму про смерть батька Марії в Італії, а через декілька днів отримали листа, в якому рідні розповідали, писали, що дійсно в такім-то часі, коли в Нью-Йорку була ще ніч, а в Європі вже день, батько Марії, сидячи в кріслі, перед смертю кликав свою дочку Марію. Всі інші діти були навколо нього, в Італії, а Марія жила в США.)
Де існує справді близькість і щира любов, особи можуть відчувати одне одного за тисячі кілометрів, очевидно, якимись невидимими складниками душі, при допомозі якихось, поки що незнаних, хвиль.
Вертаючись до теми сьогоднішньої євангельської розповіді, зауважимо, що Хома не тільки не довіряв розповіді жінок, але й розповіді його духовних приятелів, десятьох інших учнів Христових.
Тому можемо з певністю ствердити, що учні Христові-апостоли, зокрема апостол Хома, не були людьми легковірними, вони хотіли бачити незаперечні докази, але коли воскреслий Христос явився їм і дав такі докази, то вже ніяка сила, ніяка кара й жодні переслідування не могли зупинити їхнього свідчення - проповіді про воскресіння Христове.
Отже, оте початкове недовір’я до вістки про воскресіння Христове Його учнів, а апостола Хоми зокрема, доки вони не побачили воскреслого Христа з ранами, доки Він, споживаючи страви, не переконав їх, що вони бачать не духа, а дійсно тілесно воскреслого Ісуса Христа, - служить одними з найбільших доказів про істину воскресіння Христового.
Коли Господь звернувся до недовірливого Хоми з словами:
“Простягни свого пальця сюди, та на руки Мої подивись. Простягни й свою руку, і вклади до боку Мого. І не будь ти невіруючий, але віруючий!”
А Хома відповів і сказав Йому:
“Господь мій і Бог мій!” (Ів. 20:27-28),
То це дає нам і всім людям, що жадають пізнати правду, також виголошувати, що істинно воскреслий Ісус Христос є Господь і Бог наш.
Амінь.
о. Протоієрей Тарас Славченко
В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…
