“За чужим не підуть…”
Св. Володимира Великого
Галатів 1:11-19; Івана 10:1-9
Сказав Господь Ісус Христос:
“За чужим же не підуть вони, а будуть утікати від нього, бо не знають вони чужого голосу.”
(Івана 10,5)
Християнство в Україні, або на території теперішньої України, поширювалося поступово від апостольських часів, від часу проповіді ап. Андрія Первозванного.
Були християни серед убогих, звичайних трудівників, були серед купців, військових дружинників, серед князів, бояр. За деякими літописними відомостями ще князь Аскольд у 867 році прийняв хрещення й ім'я Миколая. Від того часу й була в тій чи іншій формі церква св. Миколая на Аскольдовій могилі.
Князь Ігор, коли підписував договір з греками в 945 році, то, як згадує літописець, “Русь хрещена” присягала в церкві св. Іллі в Києві.
955 року княгиня Ольга прийняла хрещення... Боярин Федір прийняв мученицьку смерть за Христа...
Князь Святослав, син Ольги, хоч не прийняв хрещення сам, але був толерантний до християн:
“Аще хто захоче христитися, - не браняху”.
Із вивчення історичних фактів ми приходимо до переконання, що християнство в Київській Русі поширювалося поступово й коли князь Київський Володимир вирішив прийняти віру Христову, то напевно в його оточенні, серед київлян, було вже багато християн.
Правитель, голова держави, має завади узгіднювати навіть душевні свої бажання зі станом речей, обставинами життя в його країні. Так було із Володимиром, - коли він прийняв християнство, - то була кульмінаційна точка в поширенню християнства в Київській Русі.
Прийнявши віру Христову, Володимир закликав своїх людей до прийняття тієї віри, і, як свідчить історія, - багато людей, взоруючись на князя, приймали віру Христову, хоч можливо докладно її ще не розуміли.
Дехто з людей вузькоглядних примітивізує історичні факти й каже, що люди були підвладні й могли тільки зі страху приймати віру Христову. Глибше ж вивчення обставин прийняття християнства Київською Руссю переконує нас, що
а) Багато людей вже давно знали про основи віри Христової.
б) Люди пішли за Володимиром, бо вони йому довіряли, він був свій володар і люди були переконані, що він їм бажає добра.
Коли б прийшов завойовник, чужий володар, і силою накидав свою віру, то люди того б не прийняли. Це тим і пояснюється, що свої люди майже без супротиву приймали християнство, а різні завойовані племена на околицях держави супротивилися, - там були випадки насильства і жорстокости при поширенні християнства.
Те дуже співзвучне з Христовим визначенням про доброго пастиря:
“За чужим не підуть вони, а будуть утікати від нього, - бо не знають вони чужого голосу.” (Івана 10,5)
Твердження "Чия влада, - того й віра" бувала в історії нашого народу зворотно, - правитель, щоб мати довір'я нашого народу мусів ісповідувати віру більшості своїх підданих.
Литовські князі, завоювавши українські й білоруські землі, приймали православну віру» білорусько-українську мову, звичаї народу серед якого вони жили. Поступаючи іменно так, литовські князі без особливих зусиль, без великих війн опанували білоруські й українські землі.
Не народи, а князі-правителі денаціоналізувалися; вони ставали білоруськими чи українськими князями по вірі, по мові, культурі й звичаях, тому такі князі й мали підтримку в народах якими вони правили. Навіть офіційна мова Литовської держави, як показують історичні документи, стала білорусько-українською.
Коли великий князь Литви Витовт / Вітаутас (1350-1430) прийняв римо-католицьку віру (Литва тоді з'єдналася в союзі (унії) з Польщею (Ягайло-Ядвіґа) й намагався силою нав’язати римо-католицьку віру своїм підданим - українцям і білорусам, то з того нічого не вийшло, - наші народи не прийняли чужої віри, а князь, що змінив свою віру, cтав їм чужий.
Коли український князь, під пануванням Польщі, Ієремія Вишнивецький (1612-1651) - мати його, Раїна, двоюрідна сестра відомого митрополита Петра Могили, обстоювала й активно працювала для дотримання й розвитку Православної Церкви - прийняв римо-католицизм і хотів змусити підвладних йому людей (а мав він 56 міст і сіл на Лівобережжі, замок у Лубнах) до римо-католицизму, то нарід спротивився тому. Ярема Вишнивецький став катом свого народу, мусів тікати від повсталого православного народу в Польщі, бо він став чужий своєму народові, зрадив його,
Польща, її правителі, протягом декількох століть намагалися вогнем і мечем, насильством довести, що коли є їхня державна влада, то підвладні мають визнавати їхню віру, але більшість нашого народу не прийняло тієї доктрини. Наш нарід в основному лишився православним.
Український нарід протягом століть дотримував і зберігав, як найбільший скарб душі, свою Правдиву, Православну Христову віру, яку прийняв ще їхній-свій великий князь Володимир, щоб та віра й та Православна Церква були завади джерелами спасіння нашого народу.
Ми вважаємо, що наша віра Православна, наша Церква - це вічні установи нашого спасіння. Віра, Церква - це не об’єкти моди, їх не можна міняти, пристосовуючись до обставин, бо в істоті їх перебуває істина, незмінна правда Божа для спасіння душ наших і для спасіння збірної душі нашого народу.
Наш давній літопис свідчить, що коли відбувалося масове хрещення в річці Почайні, притоці Дніпра в Києві, то Володимир молився, щоб Бог зміцнив у народі його “віру праву й чисту” тобто, — віру правдиву, православну , - не попсовану людськими міркуваннями.
Молімось і ми, щоб “Бог Великий, що сотворивнебо й землю”, зберіг, зміцнив серед наc також “віру праву й чисту” в Христі Ісусі, Спас душі нашого народу.
Амінь.
о. Протоієрей Тарас Славченко
В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…
