Сила віри в Христа
1-ша неділя Великого Посту
Євреїв 11:24-26; 32-40; 12:1-2; Івана 1:43-51
Апостол Павло, пишучи до своїх, по крові, братів-юдеїв, нагадував їм про силу віри старозавітних праведників у Христа-Спасителя, якого вони не діждалися, але сподівалися, що Він має прийти. Апостол нагадує про конкретні приклади:
“Вірою Мойсей, коли виріс, відрікся зватись сином дочки фараонової. Він хотів краще страждати з народом Божим, а ніж мати дочасну гріховну потіху.” (Євреїв 11:24-25).
Святий апостол Павло свідчить, що віра в пришестя Месії-Христа була ідеєю й стимулом для Мойсея для відмовлення від життєвих вигод і обрання дороги страждань зі своїм народом. Апостол стверджує, що Мойсей
“наругу Христову вважав за більше багатство, ніж скарби єгипетські, бо він озирався на Божу нагороду.” (Євр. 11,26).
Мойсей спочив у Бозі, не діждавшись Христа-Спасителя, але він не втратив Божої нагороди, бо жив і помер з тією правдивою й необхідною вірою.
Апостол наводить ряд імен (Гедеона, Варака, Самсона, Ефтая, Давида й Самуїла) та “пророків”, які виявляли велику віру в прийдешнє, у прихід Месії-Христа, переносячи неймовірні труднощі, в тяжких обставинах обстоювали свою віру. Вони:
“Камінням побиті бували, допитувані, перепилювані, умирали, зарубані мечем...збідовані, засумовані, витерпілі." "Ті, що світ не вартий був їх, тинялись по пустинях та горах, і по печерах та проваллях земних.” (Євр. 11:37-38).
Ніхто зі згаданих праведників й ісповідників не діждалися за свого земного життя приходу Христового, але вони, живучи на землі, виявляли велику віру серед людей і тим скріплювали ту віру серед народу свого, будучи живим зразком вірності Богові. Тому й вони унаслідували милість Божу, коли Христос прийшов на землю й приніс для всіх правдиво віруючих людей спасіння.
Апостол нагадує всім нам, що
“Віра то підстава сподіваного, доказ небаченого” (Євр. 11,1).
Те небачене прийдешнє можна відчувати тільки духом, бачити духовними очима. Через те великі люди мусять мати велику духовну наснагу, щоб крізь довгі роки тяжких переслідувань, заборон і знущань правителів зберегти віру в чистоті й правді.
Нині, в 1-шу неділю Великого Посту, Свята Православна Церква наводить оті зразки віри, згадані апостолом Павлом, одночасно нагадує нам також про вистраждану віру перших трьох віків християнства.
Церква нагадує нам, що в усі віки, навіть у країнах, де були при владі, офіційно віруючі християнські правителі, королі, царі, які часом носили навіть титули захисників християн (навіть Захисників Православної віри, - як це було у Візантійській чи Російській імперіях), але бувало, що ті згадані правителі переслідували носіїв Правди, людей великої сильної віри.
Велика, сильна віра якраз і гартується, скріплюється у переслідуваннях і терпіннях. Наш нарід, багато з його синів і дочок, також багато вистраждали, витерпіли за ісповідання своєї благочестивої Православної віри в часи татарської навали й лихоліття. Наводимо тут тільки один яскравий приклад з тих часів.
Макарій був вибраний на митрополита Київського, міг спокійно, як і його попередники, жити у Вільно й тільки користуватися титулом митрополита Київського. Але він відмовився від тих життєвих вигод, від спокійного життя, бо бажав жити зі своїм народом, щоб поділяти його терпіння й страждання під татарським пануванням. Тому він вирушив у подорож із Вільно у Київ.
14-го травня 1497 року татари відрубали йому голову, коли він правив Службу Божу. Святий Макарій відпустив усіх, що були з ним і сказав: їм:
“Спасайтесь, діти, а мені не можна, я повинен кінчати Службу Божу”.
Це було за якихось 200 верст від Києва. Тіло митрополита Макарія, без голови, привезли до Києва, й воно було однією з найбільших цінностей катедри св. Софії. Те безголове тіло св. Макарія було свідоцтвом великої віри, - віри, апостолів і мучеників, які діяли по заповіді Христовій:
“Не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може.” (Матвія 10,28).
І те свідоцтво віри — безголове тіло св. Макарія — виховувало, зміцнювало й буде зміцнювати (скраплювати) правдиву віру — віру Православну.
Ми маємо велику плеяду ісповідників і мучеників, які засвідчили велику віру в Христа-Спасителя і за часів татарського панування, в час перебування наших людей у турецькій неволі, і під пануванням фанатиків римо-католиків шляхетської Польщі, і під різними окупантами.
Треба сказати, що не тільки чужовірці мучили праведників нашого народу, але й так звані “благочестиві російські царі”, які присуджували синів нашого народу, за стійкість у правді, до страшних кар, замуровуючи їх у підземеллях (як це зробили також із кошовим Запорізького війська Петром Калнишевським).
В Лубнах, у Мгарському монастирі, по наказові царя Петра 1-го, замурували навіть мощі останнього вільного митрополита України Йосифа Тукальського, якого було вибрано митрополитом на Соборі Духовенства в 1663 році, стіною в сажень товщиною (більше двох метрів) за те, що він не погоджувався на поневолення Української Православної Церкви. Тим російський цар хотів замурувати саму згадку, історію про незалежність Української Православної Церкви від Російської.
За панування російських царів, починаючи від царя Петра І-го, у цю неділю —Православія — проклинали, виголошували анатему будівникові святих Божих храмів — гетьманові Іванові Мазепі. Наша ж Українська Православна Церква молиться в цю неділю, як і в інші часи, за спокій душі цього великого сина українського народу.
Під владою ж безбожників наш український нарід витерпів найбільше, скільки сотень тисяч мучеників загинуло за ісповідання віри Православної й взагалі віри в Христа — неможливо підрахувати. Та жорстоке переслідування чиниться і в наші часи… Нам тяжко про те навіть згадувати, але ми знаємо, що й
“неситий не виоре На дні моря поле. Не скує душі живої І слова живого. Не понесе слави Бога, великого Бога", — як ствердив наш національний пророк Тарас Шевченко. (Кавказ)
Віру нашого народу в Христа-Спасителя не можуть вбити навіть сучасні богоборці, - наш нарід поневолений, але був і лишається нескорений. Але ми повинні цінити й пам'ятати, що для ісповідання й утвердження Правди, правдивої віри, багато людей принесло тяжкі жертви, віддали навіть життя своє, переносять страждання й терпіння тепер.
Із свідомості того всього нам легко взяти для себе ті невеликі обмеження, які встановлені Православною Церквою під час Великого Посту, щоб наша правдива віра зміцніла, щоб ми відчули єдність з Богом і Творцем нашим через єдність з Господом нашим Ісусом Христом.
Амінь.
о. Протоієрей Тарас Славченко
В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…
