Вівці знають голос Пастиря
Св. Володимира Великого
Галатів 1:11-19; Івана 10:1-9
Один з американських туристів був присутній біля водопою, де кожний араб-чабан, напоївши своїх овець, виходив наперед, вигукував:
“Абакар!”
І, не оглядаючись, ішов уперед, а за ним вівці його отари. Так робило декілька чабанів, вигукуючи те саме слово…
Турист навчився точно вимовляти те слово, попросив в одного чабана його одяг і, коли вівці напилися, він вигукнув:
“Абакар!”
І пішов уперед, але оглянувся — жодна вівця за ним не пішла.
- Чи я погано вимовляю?
- Ні, добре, так, як і належить, — відповів араб.
- То чому ж вівці не йдуть за мною?
- Бо вівці пізнають свого пастиря по голосі...
Господь Ісус Христос засвідчив:
“А як вижене (пастир) всі свої вівці, він іде перед ними, і вівці слідом за ним ідуть, бо знають голос його. За чужим же не підуть вони, а будуть утікати від нього, бо не знають вони чужого голосу.”
(Івана 10:4-5).
Та правда незмінна в прямому й переносному розумінні в часи тілесного перебування Ісуса Христа на землі, такою вона є й тепер. За чужими, на заклики чужих правителів наш нарід не пішов, а на заклик Володимира, великого князя Київського, якого підвладні знали як оборонця свого народу, який бажає добра своєму народові, — нарід пішов. На його ж заклик той нарід прийняв Христову віру з Візантії; на його заклик нарід приймав масове хрещення.
Хоч часом, як стверджується в наших літописах, загал народу й не міг розуміти глибин богоспасаємої віри, він ішов на заклики свого правителя, ішов за Володимиром. Зрештою, та віра для нашого народу не була новою й незнаною, її сотні років ісповідувала певна частина жителів Київською Руси, а найбільше поляни - мешканці Київщини.
Взагалі ж треба сказати, що в різних країнах люди переважно без будь-якого примусу й насилля вибирали самі й приймали віру Христову, бо люди відчували в ній істину й добро в Його науці, в Його Євангелії.
В Христовій науці втілювалися не тільки віра й надія на спасіння у вічності, на життя вічне, але й справедливість у житті земному. Наш Тарас Шевченко висловив у своїй поезії Кавказ глибинні чуття свого народу, коли сказав:
“Ми віруєм твоїй силі.
Встане правда, встане воля,
І слову живому:
І Тобі одному
Помоляться всі народи
На віки і віки....”
Христос, звертаючись до своїх учнів і послідовників, називав Себе “дверми” спасіння. Люди цілком розуміли те значення, бо ж у ті часи на ніч овець загонили в загороду, яка була обгороджена, обнесена земляним валом і ровом; лишався тільки один прохід — для входу й виходу.
В той прохід лягав чабан-сторож — ніхто не міг увійти чи вийти — тільки через нього. Через те того пастуха також називали “дверми”.
“Двері” і “пастир” в євангельській розповіді — визначали те саме. Тому Христос і казав:
“Я - Пастир.... Я двері..."(Івана 10:9,11).
Їжа, пиття, охорона, забезпечення — все те дає Добрий Пастир, тому за Ним ішли й ідуть люди різних народів. Сила Його не в людській премудрості, а в тому, що Він Спаситель і Бог, виявлений у людині.
Вшановуючи св. Володимира, не забуваймо, що це його вибрав із середовища нашого народу Христос, щоб він сповнив волю Доброго Пастиря, щоб активно вказував дорогу до спасіння своєму народові. Успішна діяльність Володимира, Ярослава Мудрого й їхніх наступників у християнізації Київської Русі — це й був успіх Пастиря Доброго, який подбав про спасіння нашого народу.
Амінь.
о. Протоієрей Тарас Славченко
В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…
