Жінки Мироносиці й Перша Висвята Дияконів
2-га Неділя по Великодню
Дії 6:1-7; Марка 15:43-47;16:1-8
Нинішня неділя присвячується Церквою жінкам-мироносицям, не тільки тому, що вони хотіли намастити тіло Ісусове пахощами, але й тому, що вони служили Господеві Ісусу Христові та апостолам, щоб уможливити їм проповідь Євангелії спасіння з любов'ю й самопосвятою.
Без того жіночого піклування, в тих невідрадних умовах людського життя й відносин, проповідь Ісуса Христа й його учнів була б надзвичайно утруднена. Те саме можна сказати й про існування, життя й розвиток Церкви Христової взагалі, а нашої Української Православної Церкви зокрема.
Наша Церква, особливо тут в Канаді, в умовах розсіяння наших людей невеличкими острівцями на широких просторах Канади, проповідь спасіння в Христі для нашого народу, розвиток і життя нашої Церкви, без невтомної праці, з вірою й любов'ю наших жінок, була б таки просто неможлива.
Ми не збираємося модернізуватися за змінливими уподобаннями часу, бо Бог створив, а Христос урівняв достойністю і чоловіків, і жінок, але функції й обов'язки приділив їм різні. Жінка народжує людину й найбільше формує, виховує її. Таїнство ж священства в Церкві Господь приділив чоловічому родові.
Тому, хоч різні покликання й обов'язки сповняють чоловіки та жінки, але заслуги їх перед Богом можуть бути однакові. Для ілюстрації попередньо сказано, необхідно звернути увагу на прочитаний уривок з Діянь Святих Апостолів (Дії 6:1-7).
Сказано було, що “як учнів намножилося”, (це перші роки існування Церкви Христової), то "зачали нарікати на юдеїв огречені, що в щоденному служінні їхні вдовиці занедбані". Треба ствердити тут, що в ті часи Церква турбувалася і за їжу, і за пиття своїх вірних, бо матеріальна власність була спільна.
Церква, апостоли не були байдужими до вдовиць, до їхніх матеріальних потреб, але тому, що апостолам "не личило покинути Слово Боже” й займатися матеріальними справами, піклуватися розподілом матеріальних потреб, то перша Христова Громада вибрала сім чесних "мужів доброї слави, повних Духа Святого та мудрості", а апостоли, "помолившись", "руки поклали на них"(Дії 6,6).
Це була перша апостольська висвята священнослужителів, помічників дияконів, через рукоположення. В нашій Православній Христовій Церкві іменно такий спосіб: через молитву й рукоположення єпископи висвячують дияконів, священиків і єпископів. Отже, наша Церква наслідує святих апостолів.
Дієписець (вірогідно ап. Лука) записав імена всіх сімох мужів, які були висвячені на дияконів:
• "і обрали Степана, мужа повного віри та Духа Святого", -- тут маємо образ його на іконостасі [показує], -- він став першим мучеником за віру Христову, якого юдеї забили камінням;
• "Пилипа, і Прохора та Никанора, і Тимона та Пармена, і нововірця Миколу з Антіохії". (Дії 6,5)
Це були мабуть перші місяці існування Церкви Христової. Записано навіть, що той Микола був не з юдеїв, а походив з Антіохії.
Диякони - це служителі помічники апостолів. Христос можливо не вказував апостолам висвячувати дияконів, але життя Церкви, турботи за матеріальну опіку обслуги віруючих у Христа, - вказало апостолам необхідність дияконського рукоположення. В нашій Церкві диякони також самостійно не служать, а є помічниками єпископів чи священиків.
Але є різниця у сповненні обов'язків: тоді диякони не тільки співслужили апостолам у проповіді Христової науки, але також виконували службу матеріального забезпечення так званих огречених. Тепер для таких функцій обираються світські люди й їх не висвячують, у духовний сан.
Але, по прикладу першої Христової Громади-Церкви, ми повинні також обирати для тих господарчо-матеріальних функцій людей чесних, “мужів доброї слави, повних Духа Святого та мудрості”, - та вказівка апостольська не відкликана, і не скасована ніким.
Сказано в останньому реченні:
“І росло Слово Боже, і дуже множилося число учнів у Єрусалимі, і дуже багато священиків були слухняні вірі”. (Дії 6,7)
В нас же священиків дуже мало, і чи ми слухняні вірі? Чи не повинні ми задуматись чому мало в нас кандидатів на священиків?
Амінь.
о. Протоієрей Тарас Славченко
В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…
