Християнська надія
Неділя про Закхея
1 Тимофія 4:9-15; Луки 19:1-10
Апостол Павло, в листі до свого духовного сина ап. Тимофія писав:
“Бо на це ми й працюємо й зносимо ганьбу, що надію кладемо на Бога Живого, який усім людям Спаситель, найбільше: ж для вірних” (1 Тимофія 4,10).
Віра Христова - це насамперед віра надії на краще, на світле, на перемогу добра над злом. Які б тяжкі обставини, моменти в житті не були, які б невдачі, терпіння не переживали, - перед нами завжди світло надії.
Людина, яка втрачає надію, — приречена на поразку, на втрату віри. Людина, яка втратила надію, вона вже немає віри. Християни ж не можуть жити без віри, тому й не можуть жити без надії.
У всіх життєвих справах люди можуть жити, працювати тільки з надією: хлібороб має сіяти з надією зерно в землю, будівельник з надією будувати, студент - з надією вчитися, а священник - з надією проповідувати євангельську науку, сподіваючись, що вона дійде до сумління, до сердець вірних, проросте й паростки згодом дадуть плоди віри.
Лікар, який сам не вірить у те, що приписує, у свої методи, — не може лікувати. Але в останні часи багато лікарів свідчать, що лікувати людей, які втратили віру й не мають надії, - це дуже тяжка справа. Не дивлячись на великі допоміжні технічні засоби й успіхи фармакології - винайдення нових ліків - безвірних людей, кажуть лікарі, - тяжко лікувати.
У безвірних людей тіло немає внутрішньої сили для поборення хвороби й рани тяжко заживають.
Є ще тепер хвороби, які люди своїми засобами не можуть лікувати, але це не значить, що немає надії: Бог в силі допомогти навіть тоді, коли бракує людських засобів і знання для поборення хвороби.
Ми часто забуваємо, що в нашім людськім єстві, поза матеріальним тілом, ми сповнені духової сили, бо ж тіла наші, за свідченням ап. Павла, є “храми- Духа Святого” (1 Коринтян 6,19), що Бог вселив нам віру й дар молитви до Нього.
Др. Вільям Рід (William S. Reed, MD) розповідає як Бог повернув йому його сина, якого він уранці застав у ліжку без дихання, без пульсу. Але особливо вражаюче сталося декілька тижнів після того: Др. В. Рід обходив своїх хворих у лікарні, в той час через голосник він почув прохання, що будь-який доктор нехай зайде у відділ дитячих хвороб - Pediatric Department. Через те, що в пообідній час там не було лікаря, Др. Рід зайшов туди.
Медсестра повідомила, що щойно померла мала дівчинка й треба, щоб доктор формально засвідчив про те, підписав документацію про смерть. У коридорі стояла мати дитини й ридала... Кисень і всі медичні стимулянти та прилади були вже відключені. Послухав доктор стетоскопом груди - биття серця не було. Дитина, очевидно, була мертва.
Але доктор попросив медсестру принести серцевий стимулятор, щоб відновити серцебиття.
“After the nurse left the room, and prior to my saying anything to the mother, as I listened to the child’s chest, I placed my hand upon her head and was led to pray, asking God who had given my little boy back to me, if He would give this little girl back to her mother. Such was my silent prayer. Before the nurse had returned to the room with the hypodermic, the child’s heart had started to beat and she began to breath.”
(Surgery of the Soul, W.S. Reed, M.D. pp 69-70)
Коли др. Рід протелефонував лікареві, який лікував дитину й сказав, що дівчинка живе, то той сказав, що таке неможливе - вона або незабаром помре, або буде щось не в порядку з її розумом. Але дівчина вижила й зростала нормальною й здоровою.
Уявімо, що якби замість цього глибоковіруючого Др. Ріда був звичайний маловіруючий або аґностик - дитина б справді померла.
Православіє - це віра надії, віра у воскресіння й відродження-, віра що ніхто нас не розлучить із Господом. Навіть тоді, коли неминуче приходить тілесна смерть, ми знаємо, що Бог нас не покинув, Христос із нами.
“Істинно, істинно кажу вам: Хто слухає слова Мого, і вірує в Того, Хто послав Мене, - життя той має вічне, і на суд не приходить, але перейшов він від смерти в життя.” (Івана 5,24).
У православному храмі на горному місці ми виставляємо не Ісуса Христа- розп’ятого, а Христа-Царя, який воскреснувши з мертвих, вознісся на небо і сів на престолі слави “праворуч Отця” (Марка 14,62; Дії 7,55).
Православіє - це віра надії. Та віра надії зберегла наш нарід від занепаду, песимізму в найтяжчі часи поневолення України різними окупантами. Та віра надії у світле майбутнє дала змогу перетерпіти і татарське лихоліття, і руїну держави, і насильство чужовірців, як також та віра втримується і під час тяжкого терору й переслідування безбожниками.
Та віра надії завжди з нами, вона перебуває не в рукотворних храмах, а в серцях, у свідомості й думах народу. Вона незнищима - ми завжди з Христом.
Тому ми працюємо, проповідуємо, живемо, як каже ап. Павло, з вірою й “надію покладаємо на Бога Живого” (1Тимофія 4,10).
Амінь.
о. Протоієрей Тарас Славченко
В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…
