25-та неділя по П’ятидесятниці
Ефесян 4:1-6; Луки 10:25-37
Хочу нині (тут) зупинитися на Посланні ап. Павла до Ефесян, бо воно містить в собі важливі апостольські настанови й вказівки для життя християн, для творення й збереження єдності в Христі, щоб зберегти єдність в ісповіданні віри Христової, а тим самим і зберегти єдність Церкви Христової.
Але найперше декілька вияснень про обставини написання Послання до Ефесян і деякі відомості про саме місто Ефес і ефесян.
Місто Ефес, згідно з історичною традицією, засновано в 11 столітті до народження Ісуса Христа. Андроклус, син атенського короля Кондруса, висадився зі своїми іонійцями-греками на Малоазійському узбережжі й за три милі від моря заснував колонію, яка пізніше розрослася у велике грецьке місто Ефес.
Ефес, хоч був віддалений біля трьох миль від моря, був розташований там, де близько сходилися чотири річкові долини (серед пасем гір). В кінці однієї долини, на р. Кайстер і був розташований Ефес.
Завдяки своєму вигідному географічному положенню, місто зросло як важливий торговельний порт і центр, а також центр культури, філософської думки. Ефес також був важливим релігійним осередком поганства; тут містився храм богині Артеміди, який вважався одним із семи чудес світу. Ефес був багато разів руйнований у битвах, як і стихійними силами природи.
У часи апостольські Ефес був важливим центром Римської провінції Азії, одночасно Ефес уважався тоді одним із трьох найбільш важливих центрів Сходу. Поза Ефесом такими центрами, осередками торгівлі і культури Сходу були ще Антіохія в Сирії й Александрія в Єгипті. Тому цілком природно, що апостоли Христові звернули свою увагу на Ефес.
Апостол Павло заснував в Ефесі Христову Громаду-Церкву й лишив по собі апостола Тимофія. Пізніше тут очолив церкву ап. Іван Богослов, в якого перебувала під опікою Пресвята Діва Марія.
Важливо пам'ятати, що ап. Павло, пишучи листа-послання до Ефесян, перебував у в'язниці, правдоподібно в Римі. В Посланні, яке ми чули нині, він називає себе “в'язнем у Господі” — і то не образний вислів, а буквальне ствердження дійсности, бо таким в'язнем він і був.
Перебуваючи в ув'язненні, чекаючи суда кесаря, під небезпекою смерти, ап. Павло про те турбується не своєю особистою долею, а долею заснованих ним Церкви. Він не мав якоїсь адміністративної влади (яку може мати владу ув'язнений?), але звертався до Ефес’кої Церкви, до ефесян-християн з проханням, благанням в ім'я Боже.
“Отож, благаю вас я, в'язень у Господі, щоб ви поводилися гідно покликання, що до нього покликано вас” (Ефесян 4,1).
А ефесян, як і всіх тоді новонавернених християн із поган, покликано було в послідовники Ісуса Христа, щоб вони служили зразком у вірі й любові, бо як і ствердив сам Господь Ісус Христос,
“ По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою…” (Івана 13,35).
В сьогодні прочитаному євангельському оповіданні якраз стверджується, що любов усім серцем, усією душею, всією силою й розумом Бога, через виявлення тієї любові до ближнього, — це одна з основних чеснот послідовника Ісуса Христа — християнина.
Світло тієї любові має променювати в житті кожного християнина. Любов братерсько-християнська - це не проста річ. Така любов — не просто тілесний потяг, похіть до людини іншої статі.
Така любов має бути цілеспрямована, осмислена й виявлятися, як каже ап. Павло,
“зо всякою покорою та лагідністю, з довготерпінням, у любові терплячи один одного…” (Еф. 4,2).
У любові з терпінням — це любов релігійно-дисциплінована, не інтуїтивна, а свідома — підкорена Христові. Апостол Павло показує, для чого та цілеспрямована любов потрібна. Ефесяни (як і ми всі) повинні,
“пильнуючи, зберігати єдність духа в союзі миру.”
Щоб Церква Христова, не дивлячись на всю відмінність окремих людей, була як
“Одне тіло, один дух, як і були ви покликані в одній надії вашого покликання”.
Всі були покликані з ласки Божої в послідовники Христові, отже треба, щоб усі й тримали єдність у Христі. Тому й каже апостол:
“Один Господь, одна віра, одне хрищення...” (Еф. 4:4-5).
Християни можуть відрізнятися характером, уподобаннями, народ ністю, прив'язаністю до тих чи інших звичаїв, але мусять завжди мати на увазі, що, не дивлячись на всі різниці, ми визнаємо, що в нас: Один Господь Ісус Христос, - голова Церкви, одна віра Христова, одне у нас хрищення - Христове: Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа.
Освідомлення в тому й просив апостол Павло, перебуваючи у в'язниці в Римі.
Отаке розуміння про необхідність тримати єдність у Христі має бути у свідомості всіх нас. Ми, наприклад, у Канаді, не зобов'язані якоюсь адміністративною владою тримати єдність з відгалуженнями Української Православної Церкви в інших країнах, але наша українська православна свідомість має зобов'язувати нас тримати таку єдність. Щоб ми повсякчасно були об'єднані молитовно з нашими одновірними братами й сестрами українцями в різних країнах, щоб ми становили одне духовне тіло в Христі.
Нас до тієї єдності не може примусити жодна поліція, жодні адміністративні розпорядження урядів будь-яких країн, але відчуття необхідності дотримання єдності в Христі й дотримання єдності любові до нашої матері України, дотримання єдності з нашим українським народом і в Україні, і в усьому світі, — все те має зобов'язувати нас плекати любов братерську між собою.
А, перебуваючи в різних країнах, де панує різна мова й звичаї, до яких і ми звикаємо, ми повинні бути свідомими, що ми в багатьох відношеннях можемо бути різними. Отже, по слову ап. Павла, озброймося терпеливістю, щоб любов Христа в нас перемагала наші різниці й відмінності.
З євангельської науки Христової нам повинно бути ясно, що ми повинні кожного християнина й кожну людину, з якою зустрічаємося, вважати за свого ближнього, до кожного відноситися з виявленням Христової братерської любови.
А ту Христову любов ми повинні навчитися виявляти, “терплячи один одного”, найперше в родині своїй, а потім у Христовій Громаді, серед людей свого народу, а далі вже й серед інших людей різних народностей, з якими ми співмешкаємо в одній місцевості, в одній країні.
Ми маємо навчитися виробляти в собі лагідність, боязнь образити ближнього. Ми повинні навчити себе не згадувати людям про обиди й провини, які вони вчинили супроти нас якихось 10-15 років тому. Треба навчитись прощати хиби наших ближніх, все приймати Христовою любов'ю, яка, по слову ап. Павла:
“довго терпить, милосердствує, не заздрить, не величається, не надимається…не поривається до гніву… все покриває… вcе терпить” (1 Коринтян 13:4-7).
Ті чесноти, ті почуття ми повинні виховувати в собі, і ми тоді ствердимо нашим життям, що любимо
“Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе” (Луки 10, 27).
Амінь.
о. Протоієрей Тарас Славченко
В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…

