ПАМ'ЯТІ: Валі Лисенко
Блаженна пам’ять Валі Лисенко (з дому Латишко):
100 років благодаті й сили, віри, любові та відданості
27 вересня 1925 – 24 вересня 2025
Валя Лисенко народилася 27 вересня 1925 року, у день Різдва Пресвятої Богородиці за старим стилем. Крізь бурі, випробування та труднощі свого столітнього шляху Валя й її родина були захищені молитвами Пресвятої Богородиці — що давало їй силу вистояти, надію знову і знову відбудовувати, і віру йти вперед.
Вона народилася в Одесі, Україна, у родині освічених педагогів і заможних землевласників. Її дідусі й бабусі та батьки були високоосвіченими людьми — учителями за фахом і заможними господарями за покликанням. Вони жили заможно — аж до жорстоких років сталінського режиму, коли освічені й заможні верстви України були оголошені «куркулями». Її батька занесли до чорного списку за шлюб із родиною, засудженою як «куркулі», що змушувало їх постійно переїжджати — з Одеси до Миколаєва, Херсона, Ямполя й Марбуди — перш ніж урешті-решт утекти від наступу російських військ.
Вже у віці восьми років Валя боролася за виживання під час Голодомору 1932–33 років. Вона пам’ятала голод, холод і сусідів, які не вижили. Та вона також пам’ятала рішучість батьків, які, попри всі труднощі, вимагали, щоб їхні діти здобули освіту. І батько, і мати були високоосвіченими і прищепили Валі любов до науки й мрію стати лікарем чи стоматологом. Вона блискуче вчилася, особливо в математиці, і здобувала найвищі оцінки навіть у найнебезпечніші роки.
У родині було двоє братів. Старший, народжений 1923 року, був мобілізований до війська лише у шістнадцять років — це глибоко вразило її дитяче серце. Уже тоді вона пізнала значення жертви.
Коли війна лютувала і фронт наближався, сім’я Валі змушена була залишити свій дім у Марбуді, лише за кілька кілометрів від російського кордону. Почалася відчайдушна одіссея виживання — від міста до міста, від кордону до кордону, серед голоду, виснаження й небезпек. Трагедія спіткала їх у Чехословаччині, де її дорогого батька застрелили. Валя з братом були змушені власноруч поховати його і з неймовірною силою продовжити шлях разом із їхньою зажуреною матір’ю. Дорога провела їх через Угорщину, Польщу, Австрію і зрештою до Німеччини, куди вони прибули саме в час завершення Другої світової війни. Холод, голод, страх і горе позначили ті роки — але Валя несла себе з тихою гідністю, ніколи не втрачаючи віри в Божий промисел.
У Міттенвальді, Німеччина, всупереч усьому, вона завершила навчання і твердо вирішила відбудувати своє майбутнє. Там вона зустріла свого майбутнього чоловіка. Згодом їй дозволили емігрувати до Канади — випередивши чоловіка, який приєднався пізніше.
Її перша зупинка була в Лондоні, Англія, потім — у Ґандері, Ньюфаундленд, із короткою зупинкою в Монреалі, а далі — прямим транспортом до Оттави. Там їй призначили роботу домашньої помічниці — провидінням у домі культурної жінки, яка навчала англійської мови іноземних урядовців. Це дало Валі дар швидко опанувати англійську, яка служила їй усе життя.
Коли чоловік прибув до Канади, її перевели ближче до нього, щоб вони могли бути разом. До 1950 року молода пара перебралася до Торонта, ретельно заощадила і купила свій перший дім. Життя здавалося повним обіцянок — аж доки не зруйнувалося. Шлюб розпався; Валя й чоловік розлучилися. Очікуючи на другу доньку, Валя раптом залишилася зовсім сама.
Життя ніколи не було легким. Вона несла повний тягар відповідальності — забезпечуючи їжею, домом, стабільністю, любов’ю та вірою своїх двох доньок. Вона почала працювати в українській компанії Future Fuel Ltd., де віддала понад 35 років служби бухгалтером, аж до виходу на пенсію у 72 роки. Хоча вона так і не стала стоматологом, про якого мріяла, все ж здобула освіту в бухгалтерії й бізнесі, водночас виховуючи дітей. Вона побудувала кар’єру чесності, надійності та високої майстерності, здобувши повагу всіх, хто з нею працював.
Найбільша її відданість, однак, була донькам. Валя віддала всі свої сили, щоб Марія та Ліля не лише здобули добру освіту — обидві завершили магістерські студії, — а й були глибоко вкорінені у вірі та українській культурі. Вона записувала їх до української школи, танців, хорів, молодіжних гуртків, таборів і парафіяльного життя. Музика була обов’язковою: обидві навчалися в Королівській консерваторії музики. Для Валі кожна жертва була вартісною. Її доньки мали вирости сильними у вірі, гордими з походження і готовими до життя.
Валя була також майстринею-рукодільницею — кравчинею, швачкою, вишивальницею. Вона створювала українські костюми для своїх дочок, для інших дітей і для незліченних парафіяльних та громадських подій. Від вишиванок до витонченого мережива — кожен стібок ніс її любов до краси й культури.
Із 1950 року Валя зробила катедру святого Володимира своєю духовною домівкою. Вона віддала десятиліття вірного служіння Союзу Українок Канади, відділу Княгині Ольги, де була фінансовим секретарем, віце-президентом, головою базару і невтомною організаторкою. Чи то керуючи ліпленням сотень вареників, чи координуючи культурні виставки, чи готуючи гуманітарну допомогу для України — вона працювала з гідністю, дипломатією й тихою силою. Її точні записи, невтомна праця й тепла усмішка принесли їй шану й довіру.
Валя також представляла українську культуру поза церковними стінами — у школах, музеях, на фестивалях, особливо на Міжнародному фестивалі «Caravan» у Торонто — завжди елегантно вдягнена й гордо розповідаючи про рідний край. Її працю вшановано численними відзнаками від уряду Канади та Української Православної Церкви Канади.
І все ж вона залишалася скромною, доступною й доброю. Її довголітня дружба з покійною Лідією Лібер була взаємним даром любові й радості — разом вони гуляли Гай-Парком, відвідували концерти, працювали при катедрі, грали в карти і підтримували одна одну в різні пори життя.
У пізні роки Валя прийняла найбільшу свою радість — бути «Бабцею» для Райана й Лінкольна. Вони обожнювали її так само, як і вона їх. Навіть у 90 років вона з’їжджала з ними з дитячих гірок, навчала доїти кіз і садила овочі. Для них вона була не просто улюбленою Бабцею, але й товаришкою у грі, учителькою й героїнею.
Родина і віра завжди були двома стовпами життя Валі. Вона любила своїх дочок з непохитною відданістю, свого зятя Ніка, онуків і правнуків. Вона створила теплий і гостинний дім. Її віра була компасом як у випробуваннях, так і в благословеннях.
Валя завжди покладала свою довіру на Бога. За її силу, гідність і невтомне служіння її шанували всі, хто її знав. Вона прожила життя вірно — для родини, для церкви, для культури, для Господа.
Досягнувши повноти свого земного шляху, Валя знала, коли прийшов час її останнього уклону. Із спокоєм тієї, яка вірно завершила свій земний шлях, вона тихо віддала свою душу в руки Господа. Як вірна слугиня з молитов Православної Церкви, вона відійшла в надії на Воскресіння, обійнята молитвами Божої Матері й віддана милосердю Христа.
Валя відійшла улюбленим для неї способом — у спілкуванні. Після гарного дня з донькою — робили осінні вінки, відвідали салон краси, вечеряли — вона привітала у себе вдома дорогу подругу. Під час розмови вона тихо зітхнула востаннє — і відійшла в обійми Господа.
Валя — мати, бабуся, прабабуся, сестра, тітка, хрещена, двоюрідна сестра, подруга. Незвичайна жінка, незвичайне життя.
Вона залишила по собі віддану дочку Лілю та зятя Ніка Скотта; найніжніших — онуків Райана й Лінкольна Скоттів, які з любов’ю називали її просто Бабця. Дорогих онуків Лауру Скотт, Дагласа Скотта з дружиною Кеті; Брата Миколу Латишка з дружиною Оленкою; небожа Андрія Латишка та правнуків Івана й Степана; небогу Наталю Вашчук з чоловіком Зенко Вашчуком, правнука Антона з дружиною Іриною та малим Корнелієм; небогу Калину з чоловіком Айзеком Калланом; двоюрідну сестру Таїсію з чоловіком Леонідом Теренченком; небогу Марину з чоловіком Олексієм Дубовицьким. Перед нею відійшли у вічність старша дочка Маруся Лисенко (1998) та найкраща подруга Лідія Лібер (2021).
Також сумують за нею люба розширена родина: Пенні (Скотт) Ніберг із чоловіком Лі Нібергом; Емілі, Райан, Ніко й Лука; Іан, Ґабріелла та малий Рорі. Оля Маркус (Лібер) з родиною. Кілька похресників і багато дорогих друзів.
Організація похорону доручена похоронному дому Ridley Funeral Home, 3080 Lake Shore Blvd W, Etobicoke, ON M8V 1K3. 416-259-3705. - www.ridleyfuneralhome.com
