Поступовість душевного наставлення
Неділя Митаря й Фарисея
2 Тимофія 3:10-15; Луки 18:10-14
У сучасному технологічному світі можливе раптове піднесення людини вгору (літак, гелікоптер) й раптовий спуск вниз. В стані душевного відчуття, удосконалення такі раптової зміни неможливі, і коли стаються раптові зміни в душевних переживаннях, через трагічні якісь події, то вони завдають людям великі душевні рани.
Душа людини, як 2-3 тисячі років тому, має незмінні відчуття, однаково реаґує: радісна подія вселяє веселість, усміх; трагічні події —сум, плач і т.п.
У Богослужіннях, молитвах Православної Церкви все розраховане на поступовість: коли ще люди втішаються народження-приходом Сина Божого на землю, люди справляють весілля й влаштовують забави, то Церква поступово готує людей своїх до періоду духовного оновлення, відродження через покаяння, визнання своїх гріхів.
Християнин мусить завжди прагнути до духовного вдосконалення, Господь Ісус Христос закликає нас: "Отож, будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний” (Матвія 5,48),
але в час святкового сезону ми втішаємося радістю й послаблюємо наші душевні зусилля. Та ось, у наближенні Великого Посту, ми зачитуємо притчу Христову про митаря, й фарисея. Господь розповідає як вони молилися. Із змісту тієї притчі й настанов Христових ми приходимо до розуміння, що~ людина, стаючи на молитву перед Богом, має позбутися самолюбства, гордості, відчуття своїх заслуг і здобутися на самопониження (humility) перед Богом.
Багато протестантів пишаються, що вони скасували всілякі пости й поклони в своїх церквах 300-400 років тому, але вони забувають, що продовжували довго ще після того (a то й тепер) вклонятися перед королями, взагалі перед правителями, як також перед багатими й могутніми людьми цього світу.
Церква Христова, через притчу про митаря й фарисея, навчає нас, що на шляху духовного вдосконалення ми найперше маємо здобутися не на хваління про наші заслуги, а на визнання своєї гріховності, як також ми повинні менше думати про хиби й недосконалості інших людей, а більше про свої від’ємні сторони.
На скільки кожен із нас грішний - знає Бог, а ми можемо кожен за себе відчувати нашою совістю, яка є мірилом і радаром нашої душі, але треба сказати, що наше суспільство роз’їдають гордість, самолюбство, пишання своїми заслугами. І ті хвороби душі опановують і звичайних людей, і провідників світських, а часом і церковних.
Пишання своїми заслугами в нас досягло хворобливого стану. У нас людей з багатьма заслугами так багато, що в залах, під час ріжних урочистостей, ставлять так звані головні столи вже не впоперек, а вздовж, і то не вистачає місця для всіх заслужених. А от церкви під час Богослужінь бувають часом напівпорожні.
Безумовно, в нас є багато заслужених громадян, але не забуваємо, що й фарисей був заслужений чоловік: він давав десяту частину на храм, з усього, що він надбав; він постив двічі на тиждень. Коли б серед нас знайшовся хто, що давав би одну десяту частину заробітку на храм, то ми б дуже прославили такого чоловіка.
То дійсно було добре, але через те, що фарисей зневажливо думав і висловлювався про свого сусіда митаря й інших людей, яких уважав за “здирщиків, неправедних і перелюбників”, то Христос такого доброго жертводавця й формального виконавця Божих законів не оправдав.
Бог більше прийме молитву митника, який був свідомий своєї гріховності й просив: “Боже, будь милостивий до мене грішного!” (Луки 18,13) А треба думати, що й митник той, коли він був віруючою людиною, то напевно мав якісь заслуги чи добрі діла за собою, та він ними не хвалився.
У наші часи у нас відчувається занепад і культурно-освітньої, і взагалі громадської праці. Немає кому працювати з молоддю, з дітьми, в Українській, як також часто і в Недільній школі.
Але одночасно з тим негативним станом ми є свідками (й учасниками...) безмежної кількості різних ювілеїв, і приватного, і громадського значення. На музеї й пам’ятники збираємо багато грошей, але от, щоб урухомити звичайний садочок для наших дітей у віці 3-5 років (маю на увазі цілоденних і щоденних), —у нас не вистачає ні засобів, ні енерґії…
Отже, ми робимо спомини, хочемо зберегти наші досягнення в музеях, але не працюємо, щоб добрі й необхідні діла звершувалися тепер, — у наших складних умовах. Коли ми тверезо думаючі, то чи не фарисейством є наша метушня по відзначенню всіляких ювілеїв, виданню пропам'ятних книжок і т.п. заходів?
Наближаючись до Великого Посту - часу для духовного оновлення й вдосконалення, подумаймо і про згадані громадські недосконалості, і про наші особисті. Згадаймо скільки необхідного ми не сповнили в родині, по відношенню до наших найближчих; що ми доброго зробили для нашої Церкви, для Христової Громади й скільки б могли зробити в майбутньому…
Якщо хто з нас має заслуги, - то добре, похвально, і Господь віддячить нам за те, якби люди й забули, - то ж будуть наші скарби на небі (Матвія 6,20), але наближаймось до Великого Посту з молитовним наставленням митаря. Пам'ятаймо настанову Христову:
“Бо кожен, хто підноситься, - буде понижений, хто ж понижається,-- той піднесеться.” (Луки 18,14)
Амінь.
о. Протоієрей Тарас Славченко
В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…